ВИСНОВКИ Проведено дослідження основних аспектів функціонування єдиної сільськогосподарської політики ЄЕС в умовах посилення наднаціонального регулювання. Основні результати дослідження полягають у наступному: У середині минулого століття, коли головним завданням сільського господарства розвинених західних країн було збільшення обсягів виробництва продукції, широко практикувалися цільові державні субсидії на будівництво, покупку техніки, здешевлення кредитів. Однак у міру насичення ринку й надвиробництва сільськогосподарської продукції розмір прямих державних субсидій виробничого призначення почав зменшуватися. Виняток становить тільки система пільгового сільськогосподарського кредитування й надання допомоги молодим фермерам. У сучасних умовах метою прямих державних виплат в аграрному секторі у розвинених західних країнах є не стільки стимулювання виробництва, скільки рішення соціальних завдань - підтримка рівня доходів фермерів, постачання населення доступними продуктами харчування, розвиток сільських територій та аграрної інфраструктури, проведення природоохоронних заходів. У цьому є зміст сучасної Спільної аграрної політики (САП) Європейського Союзу. Єдина аграрна політика ЄС – злагоджені дії країн-членів ЄС по забезпеченню поставок сільгосппродукції за стабільними цінами, підвищенням продуктивності сільськогосподарського виробництва, підтримкою життєвого рівня фермерів і забезпеченням прийнятних цін для споживачів. Спільна аграрна політика ЄС була започаткована в 1957 р. Римським договором, підписаним шістьма країнами (ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом), в якому йшлося про утворення Європейського Союзу. На сучасному етапі САП орієнтована на попит. Спільна аграрна політика ставить і вирішує такі завдання: підвищувати продуктивність сільського господарства; забезпечувати високий рівень життя для фермерів; забезпечувати виробництво продуктів, яких потребує населення (відповідність попиту та пропозиції); забезпечувати доступність ресурсів; підтримувати справедливий рівень цін. Підтримка високих цін всередині ЄС – один з найдорожчих шляхів субсидування доходів, тому було ухвалене рішення про деяке зниження цін. Уперше Спільна аграрна політика (САП) була запроваджена у країнах Західної Європи у 50-х роках ХХ століття. На той час внаслідок війни не можливо було забезпечити достатні обсяги виробництва продуктів харчування, оскільки сільське господарство Європи було зруйновано. Тому першою метою САП стало забезпечення високої продуктивності праці протягом всього ланцюга виробництва продуктів харчування та забезпечити ЄС життєздатним сільськогосподарським сектором економіки. САП заохочувала виробництво сільськогосподарської продукції шляхом виплат фермерам та гарантування для них високих цін збуту. Фінансова допомога надавалася для розширення виробництва, для впровадження нових технологій. Це допомагало фермерським господарствам виживати та розвиватися. Але у 80-х роках минулого століття в Європі виник постійний надлишок продукції сільського господарства. Частина надлишку експортувалася (за допомогою знову ж таки виділення субсидій), частина зберігалася або знищувалася 49 на території ЄС. Така ситуація потребувала перегляду цілей САП. Окрім того, гостро постала проблема збереження довкілля у сільськогосподарських районах. Таким чином, у 90х роках ХХ століття САП була переглянута та суттєво змінена. Зміни перш за все торкнулися обмеження виробництва, екологічних заходів та розвитку сільської місцевості. Процес переорієнтації САП триває і досі, і з кожним роком все більша частка коштів виділяється на програми сільського розвитку та природоохоронні програми. Загальносвітовими особливостями державного регулювання аграрного ринку є: - посилення регуляторної ролі держави та протекціонізму щодо національного сільськогосподарського виробника розвинених країн, незважаючи на вимоги СОТ, які вимагають зниження підтримки аграрного виробництва; - дотаційність аграрного сектора, рівень якої у розвинених країнах коливається, як правило, в діапазоні 30-80% у вартості виробленої продукції; - державне сприяння розширенню ємності національного аграрного ринку і стимулювання експорту аграрної продукції на світовий ринок; - розвинуті країни домагаються відкриття аграрних ринків країн, що розвиваються, закриваючи при цьому свої ринки, що в умовах глобальної конкуренції приводить до стагнаційного розвитку аграрного сектора та згортання сільськогосподарського виробництва в країнах з перехідною економікою. Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що, з одного боку, розвинені країни світу мають міцну економіку, а з другого їх аграрний сектор у багатьох країнах характеризується слабким природнокліматичним потенціалом. З огляду на це аграрна політика розвинених країн (передусім ЄС) покликана компенсувати ці недоліки протекціоністською політикою щодо сільського господарства. В Україні ж умови прямо протилежні: хоча Україна й відносно економічно слабка, її сільське господарство має значний природнокліматичний потенціал. ураховуючи досвід державного регулювання аграрного сектора економіки розвинутих держав світу, для вдосконалення державного регулювання ефективності розвитку аграрного сектора економіки України необхідно розробити законодавчо-нормативну базу з питань застосування різних методів та напрямів підтримки аграрного ринку, які узгоджуються з вимогами СОТ. Сучасна політика ЄС спрямована на суттєву підтримку аграріїв (фермери країн-членів Євросоюзу близько 50% своїх доходів отримують від державних субсидій). Таким чином країни-члени ЄС оминають необхідність обмежень підтримки сільського господарства за вимогами СОТ, оскільки зазначена підтримка надається з бюджету не окремої країни, а з бюджету Євросоюзу. Останніми роками на підтримку селян витрачається майже половина бюджету ЄС. Політика фінансової підтримки аграрного сектора у країнах ЄС характеризується існуванням системи державної закупівлі сільськогосподарських продуктів; наданням допомоги у створенні та розвитку аграрного ринку; підвищеною увагою до фінансування розвитку соціальної інфраструктури села, заходів з будівництва та реконструкції переробних потужностей; забезпеченням належної якості продукції; встановленням квот на виробництво сільськогосподарської продукції, а також гарантованих цін, що забезпечують стабільність фінансового стану виробників. Прямі виплати фермерам зараз спрямовані на виробництво тих товарів, на які є попит, і в тих обсягах, щоб задовольнити попит і одночасно не створити надлишку. До того ж, виплати більше орієнтовані на підвищення якості продукції, ніж на збільшення кількості. Для країн ЄС існує спільна модель сільського господарства, основні характеристики якої коротко укладаються у таку схему: багатофункціональність, завдяки якій сільське господарство не тільки витримує конкуренцію, але й вписується у довкілля; малі та середні підприємства родинного типу; тісна взаємодія розвитку аграрного сектору з розвитком довкілля та суспільства; якісна продукція та підвищення стандартів безпеки і технологій. Розшифруємо детальніше основні характеристики європейської моделі. Багатофункціональне сільське господарство – це конкурентне з економічної точки зору сільське господарство, яке розширює види діяльності як у сфері виробництві товарів, так і у сфері наданні послуг. САП допомагає направити своє виробництво на такі товари, які потім можна продати за нормальними цінами і отримати прибуток. Єдина сільськогосподарська політика ЄС ставить своїми цілями стабілізацію ринків і встановлення обґрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію, підтримку рівня життя зайнятих в аграрному секторі економіки. Маючи очевидні конкурентні переваги у виробництві сільгосппродукції, Україна може претендувати на вагому роль свого сільського господарства в європейському ринку, участь у якому є стратегічним довгостроковим завданням як для неї, так і для ЄС. Значно прискорить і полегшить цей процес наш вступ до Світової організації торгівлі. Отже, Україні потрібна нова аграрна політика. Її завдання такі: збільшити надходження від сільського господарства, а не витрати на нього; націлити надані дотації на підвищення продуктивності, технічне й технологічне переозброєння, стимулювати впровадження нових стандартів якості сільгосппродукції з тим, щоб вона була конкурентоспроможною. Отже, визначаючи аграрну стратегію, Україна має орієнтуватися на перспективу свого вступу в ЄС. Проте на той час Спільна аграрна політика Євросоюзу напевно матиме цілком інший зміст, ніж сьогодні. Тому аграрна політика країни повинна забезпечувати передусім високу конкурентоспроможність вітчизняної сільгосппродукції на внутрішньому та світових аграрних ринках, що дозволить Україні зайняти належне місце в міжнародному аграрному поділі праці.